Праведники народів світу

1. РЯТІВНИКИ ЛЮДЕЙ ПІД ЧАС ГЕНОЦИДІВ. ПРАВЕДНИКИ НАРОДІВ СВІТУ

Вивчення геноцидів передбачає і дослідження рятування людей. Тих, хто рятував українців під час Голодомору 1932–1933 рр., називають Доброчинцями. Тих, хто рятував євреїв під час Голокосту, називають Праведниками народів світу, а також рятівниками. Рятування людей у часи Голокосту, можливо, є єдиною «оптимістичною» сторінкою цієї трагедії, адже саме воно є прикладом справжнього героїзму, опору, багаторічної дружби.

Збиранням історій допомоги євреям в період Другої світової війни опікується Яд Вашем, ізраїльський Меморіальний комплекс Катастрофи та героїзму єврейського народу. «Одне з основних завдань Яд Вашем – від імені Держави Ізраїль та всього єврейського народу висловити вдячність тим неєвреям, які, ризикуючи своїм життям, рятували євреїв під час Голокосту. Так говорить Закон про створення Яд Вашем, прийнятий Кнесетом у 1953 р. Критерії присвоєння звання “Праведник народів світу” тим небагатьом, хто допомагав євреям у найважчі для них часи, були визначені в 1963 р. Тоді ж почала діяти громадська Комісія, очолювана суддею Верховного суду Ізраїлю, яка розглядає кожен конкретний випадок, приймає рішення і несе повну відповідальність за присвоєння цього звання. Визнані отримують медаль і Почесну грамоту, а їхні імена увічнюють в Яд Вашем на Горі Пам’яті в Єрусалимі»¹.

Критерії надання звання «Праведник народів світу» є чітко визначеними:

«Активна участь у порятунку одного або декількох євреїв від небезпеки негайного знищення або депортації в табори смерті.
Існувала реальна небезпека для рятівника та його близьких.
Рятівник усвідомлював і мав на увазі саме порятунок єврея.
Дії рятівника не були вмотивовані отриманням грошової винагороди або іншої компенсації, як, наприклад, перехід того, кого рятували, в іншу віру, або усиновлення дитини і т.д.
Усе вищезазначене підтверджується свідченнями тих, хто вижив, тих, кому була надана допомога, або наявністю відповідних документів, що підтверджують факт порятунку і його обставини»².

Громадська Комісія присвоїла високе звання «Праведник народів світу» 28 217 представникам 51 країни (станом на 1 січня 2022 р., – останні дані). На сьогодні Україна дала світу 2 691 таких героїв і займає четверте місце в світі після Польщі, Голландії та Франції.

При цьому важливо усвідомлювати, що умови для порятунку євреїв на території України радикально відрізнялися від західноєвропейських. У Данії, – пише дослідник Нехама Тек, – «гітлерівці проявляли до датчан терпимість навіть після того, як почалися операції з порятунку євреїв. Репресії виражалися у формі арештів і зазвичай були спрямовані лише проти організаторів масового виходу євреїв». У Голландії та Франції, – вказують Ісраель Гутман та Наама Галіль, – рятівникові євреїв «загрожувала висилка в концентраційний табір, тоді як у Польщі і на окупованих територіях СРСР таку людину хапали разом із євреями, яких вона переховувала, і неодмінно розстрілювали». У багатьох працях істориків проводиться думка про те, що в країнах Західної Європи «сусіди, дізнавшись про те, що хтось ховає євреїв, як правило, не доносили на нього. Інакше стояла справа в Східній Європі». З огляду на це особливо значущими виглядають показники кількості Праведників народів світу в Польщі та в Україні. Тим більше, що серйозні дослідження феномену рятування євреїв українцями під час Голокосту почалися лише після 1991 р., коли живих свідків та самих врятованих було значно менше, ніж у повоєнні роки³.

2. КАТЕГОРІЇ РЯТІВНИКІВ ЄВРЕЇВ ПІД ЧАС ГОЛОКОСТУ

Окрім почесного статусу Праведника народів світу, в Україні існують й інші відзначення рятівників євреїв. З 1989 р. за громадською ініціативою Всеукраїнської єврейської ради, Фонду «Пам’ять жертв фашизму в Україні» було запроваджено звання «Праведник України». Воно присуджувалося тим людям, щодо яких були відомості про рятування євреїв від нацистського геноциду в Україні, але їх було недостатньо для Комісії Яд Вашем. За даними згаданої Всеукраїнської єврейської ради, понад 3 000 громадян України отримали звання «Праведник України», з них 1 625 були визнані «Праведниками народів світу». Створена картотека і фототека розстріляних і врятованих євреїв, а також їх рятівників. Документи «Праведників України» направляються до інституту Яд Вашем (Єрусалим) для присвоєння їм звання «Праведник народів світу»⁴. Головним натхненником запровадження звання «Праведник України» був громадський діяч, президент Єврейської ради України, голова фондів «Пам’ять Бабиного Яру» і «Пам’ять жертв фашизму в Україні» Ілля Михайлович Левітас (1931–2014 рр.). Він же зініціював запровадження звання «Праведник Бабиного Яру», затверджене у квітні 1989 р. Натомість дослідник трагедії Бабиного Яру, відповідальний секретар Громадського комітету для вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру Віталій Нахманович зазначає, що «оскільки критерії надання звання “Праведник Бабиного Яру” не були визначені, а надавалося воно, фактично, одноосібним рішенням Іллі Левітаса, багато з науковців та громадських діячів навіть в Україні не визнають цього звання і заперечують проти правомірності офіційного увічнення їхніх імен»⁵. Так само можна сказати і про звання «Праведник України».

Крім того, є категорія людей, щодо яких докази про рятування євреїв або не були прийняті через низку причин Комісією Яд Вашем, або матеріали про рятування взагалі не були передані до Яд Вашем, залишились невідомими дослідникам. Навіть на офіційному сайті Яд Вашем сказано: «Кількість Праведників у тій чи іншій країні не обов’язково свідчить про фактичну кількість історій рятування, а лише відображає ті випадки, про які відомо Яд Вашем»⁶.

Тому важливим є запровадження більш широкого поняття «український рятівник євреїв під час Голокосту». «Під цю дефініцію підпадають як Праведники народів світу, так і ті люди, щодо яких є ґрунтовні докази про рятування євреїв, які можуть бути визнані історичною наукою»⁷.

Надзвичайно важливим є визнання подвигу рятівників суспільством і державою. У зв’язку з цим зазначимо, що 2 лютого 2021 р. Постановою Верховної Ради України було встановлено відзначати 14 травня як День пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни⁸.

3. НЕВІДОМІ УКРАЇНСЬКІ РЯТІВНИКИ

Підтвердженням фактів рятування євреїв можуть бути свідчення врятованих та їх рідних, документальні матеріали. Проте знайдено дуже мало архівних документів, в яких прямо говориться про рятування євреїв, і, здебільше, зафіксовані невдалі спроби порятунку.

Унікальні можливості для вивчення цього питання має Державний архів Львівської області, де зберігаються особливо важливі для нашої теми матеріали Спеціального суду при Німецькому суді у Львові дистрикту «Галичина». Якщо на території Райхскомісаріату «Україна» українських рятівників євреїв часто розстрілювали на місці, то в дистрикті «Галичина» справи про рятування розглядав вищезазначений нацистський суд. Серед документів за 1941–1944 рр. ми нарахували біля 40 справ щодо звинувачення жителів регіону в «переховуванні євреїв»⁹, або «у наданні притулку»¹⁰, «у сприянні втечі євреїв з гетто у Львові»¹¹. Такий досить великий обсяг матеріалів щодо людей, які рятували євреїв (чи намагалися їх рятувати), але яким не присвоєно звання «Праведник народів світу» і навіть не розглядалися Комісією Яд Вашем, є черговим аргументом щодо необхідності вивчення феномену рятівників євреїв – поняття ширшого, ніж «Праведники народів світу».

Українці Барабач Ігнат і Лутій Микола переховували у Золочеві свого знайомого Гельфера Соломона.¹²

Мерська Міхаліна, полька, «переховувала у своїй квартирі у Львові на вулиці Падеревського № 12 2-х єврейок і 3-х євреїв з 2.6.1943 р. до 3.2.1944 р.»¹³.

Сурма Розалія (з села Верхоли, біля Грабової, повіт Кам’янка Струмілова) зізналася «в утриманні чотирьох євреїв у своєму обійсті до 23.10.1943»¹⁴.

Мотиви рятування євреїв цими та іншими людьми, фінансові та інші обставини були різними. Архівні матеріали містять відомості про випадки безкорисливого рятування євреїв. 16 червня 1944 р. єврей Сафро Альтер свідчив: «Як єврей у травні місяці 1943 р. утік з єврейського гетто і до цього моменту переховувався у католиків»¹⁵. «Я… пішов до свого знайомого Домбровського Романа, у Львові на вулиці Личаківській, 19. Його знав з ловецьких часів з періоду спільної роботи на олійні та підтримував його під час голоду, бо був заможнішим, а він бідним. Давав йому харчі і гроші. Домбровського просив аби мене сховав, і він милосердно погодився, коли я вже не мав жодних засобів для життя, даючи мені харчі та житло»¹⁶. Донька Сафро Альтера, Годжін Маня, яка теж знайшла притулок у Р. Домбровського, підтверджувала: «Виходячи з бункеру не мали жодних речей та грошей. Я разом із чоловіком не платили Домбровському грошей за наше переховування, бо той, переховуючи батька, переховував і нас»¹⁷.

Важливо підкреслити, що за будь-яких умов рятування євреїв загрожувала смерть не тільки самим рятівникам, але й членам їхніх родин. Тільки в одному «Розпорядженні про боротьбу з замахами на німецьку справу відбудови у генерал-губернаторстві від 2.10.1943 р. (Вісник розпоряджень для генералгубернаторства ч. 82 С. 589)… судом поліції Безпеки і СД Галицької області» на смерть було засуджено «за переховування жидів» десять чоловік: «…Крушковська Марія уроджена Бобекова з Лембергу, П’ястун Міхал з Лембергу, Скомпський Казімеж з Лембергу, Ковальчик Здіслав з Лембергу, Суш Настя уроджена Дяченко з Руданець, Іжек Юлія з Лембергу, Слядовська Галина уроджена Клименєвська з Лембергу, Малявська Вікторія уроджена Вільчинска з Лембергу, Йозефек Броніслав з Лембергу, Йозефек Марія уроджена Сльовіч з Лембергу...»¹⁸.

В Оголошенні німецької поліції від 9 березня 1944 р. у м. Дрогобич серед засуджених до смертної кари українців за різні злочини «проти німецького діла» (зокрема, «приналежність до забороненої української організації і сприяння бандитам», «за… саботаж» та ін.) знаходимо рядки про українця Ковальчука Михайла з міста Стрий, вбитого нацистами за допомогу євреям¹⁹.

Окремі історії навіть у викладі німецьких судових документів виглядають особливо трагічно. Це стосується, зокрема, Корбецького Володимира (Korbecki Wladimir), який в період з листопада 1942 до травня 1943 рр. переховував «у своєму домі двох єврейок на імʼя Роза та Краус та трирічну дитину єврейки Краус»²⁰. Судове рішення містить жорстоке рішення: «Обвинувачений, який не мав до цього часу судимостей, відповідно до §4 б вказаної постанови має бути покараний єдиним передбаченим покаранням – стратою»²¹. Вирок було виконано: «Засуджений Володимир Корбецькі був розстріляний 7 березня 1944 року...»²².

Ця страта українського рятівника відбулася всього за чотири місяці до вигнання німецьких окупантів зі Львова…

4. ХТО Й ЧОМУ РЯТУВАВ ЄВРЕЇВ: ДО ПИТАННЯ ПРО МОТИВАЦІЮ

Приклади рятування євреїв на окупованій території України потребують з’ясування мотивів людей, які ризикували не тільки своїм власним життям, але й життям своїх рідних, своїх дітей, надаючи допомогу переслідуваним євреям.

Чимало було випадків, коли люди намагалися врятувати євреїв – членів своїх родин, чи коханих.

Так, наприклад, українська дружина єврея Ісаака Шлимовича (ім’я жінки в документі відсутнє), яка у жовтні 1941 р. зустріла німецьку окупацію в селі Михайлівка Запорізької області, поліцаям «дитя на вбивство... не віддала», і, врешті, врятувала дитину від змішаного шлюбу²³. Полька Антонія Хомчинська (Antonia Chomсzinska) зі Львова «впродовж декількох місяців приховувала чотирьох євреїв» у квартирі, де вона жила²⁴. Коли поліція у червні 1943 р. затримала трьох євреїв, «одному з цих євреїв вдалось втекти з квартири за допомоги Хомчинської. З одним з цих євреїв Хомчинська напевно мала стосунки. Це виходить з одного листа Хомчинської, який було знайдено раніше»²⁵. До речі, в ході слідства не вдалось «довести провину польки Антонії Хомчинської в укритті євреїв»²⁶.

Відомо чимало прикладів, що свідчать про участь у порятунку не тільки одинаків-українців, а і груп людей, іноді достатньо великих. І. Альтман пише про те, як у кількох українських селах місцеві жителі зуміли укрити всіх євреїв: у селі Яруга на Поділлі вдалося заховати не лише місцевих жителів-євреїв, а й біженців; у селі Раковець Львівської області селяни переховували 33 єврейські сім’ї; у селі Благодатне Дніпропетровської області було врятовано 30 євреїв. І. Альтман підкреслює, що їх порятунок став можливим лише завдяки колективній підтримці решти жителів села²⁷.

Слід зауважити, що подібні приклади не поодинокі. Арон Вайс у своїх спогадах розповідає, що мешканка західноукраїнського міста Борислав українка Юлія Матчишин для організації порятунку сім’ї Вайсів заручилася підтримкою іншої сусідки – польки пані Потенжної²⁸.

В окупованому Запоріжжі українка Євдокія Купа переховувала дівчинку Марію Чапату, мати якої розстріляли гітлерівці. Щоб убезпечити дитину від загрози арешту і знищення, сусіди клопотали перед німецькою владою про видачу Марії паспорта як українці; четверо людей виступили як офіційні свідки (двох із них допитували), розуміючи, чим їм загрожує обман нацистів. Загалом про єврейську дівчину, яка переховувалася від гітлерівців, знали майже всі мешканці вулиці – кілька десятків людей; ніхто з них не видав Марію, а багато хто допомагав²⁹.

Загалом, потребують подальшого з’ясування питання про «соціальний склад» рятівників євреїв, серед яких більшість становили люди, які не належали до верхівки українського суспільства, його інтелектуальної еліти.

Відомі випадки, коли на допомогу євреям за критичних умов приходили службовці міських управ, а також німецькі офіцери, угорські солдати і навіть німецькі солдати та місцеві поліцаї, які брали участь у розстрілах євреїв³⁰. Але, зрозуміло, такі випадки були нетиповими. Очевидно, що реалізація будь-яких наказів влади, ті чи інші вчинки здійснюються конкретними людьми зі своїм особистим минулим і особистими симпатіями, чи то співробітники управ, солдати, українські поліцаї та ін. Безумовно, траплялись випадки, коли рятування євреїв було продиктовано душевним, людським поривом, прагненням надати допомогу жертвам нелюдської жорстокості нацистів. Піддавшись «першому пориву», часто надалі люди вже були змушені продовжувати смертельно небезпечну справу.

Натомість досить поширеними були випадки рятування євреїв українцями через релігійні переконання, християнське ставлення до гнаних та переслідуваних. К. Беркгоф стверджує, що серед українців найбільше євреям допомогли баптисти і християни-євангелісти. «На самій тільки Волині, – пише історик, – вони, вочевидь, врятували сотні людей. Ці протестанти гадали, що їхня християнська віра не дозволяла їм чинити інакше». Крім того, використовуючи взаємні зв’язки між протестантськими громадами, вони «могли швидко переводити євреїв із однієї місцевості до наступної»³¹.

Значну кількість серед рятівників-священнослужителів становлять представники Української греко-католицької церкви. Тут слід згадати і «рядових» священників УГКЦ, серед яких Св. Омелян Ковч, котрий заплатив життям за рятування євреїв; і, звичайно, величну постать Митрополита Андрея Шептицького. Останній особисто врятував чимало євреїв, серед них – львівський рабин Давид Кагане, сини загиблого рабина Левіна Курт (Ісаак) і Натан. Митрополит залучив до рятування євреїв деяких українських священників, серед яких були його брат Климентій, архимандрит монахів Студійського Уставу, а також ігуменя монастиря сестер-студиток Йосефа (Олена Вітер), преподобний Марко Стек та інші. Андрей Шептицький рятував усіх, кому він міг надати допомогу, передусім – дітей. Їм давали фальшиві довідки про хрещення, українські імена, а потім розподіляли по жіночих та чоловічих монастирях і дитячих будинках. Деяким дітям студитські монахи допомагали перетинати румунський та угорський кордони. Загалом, за допомоги Митрополита Андрея Шептицького були врятовані близько 200 євреїв³².

Слід зазначити, що А. Шептицькому досі не надано високого звання Праведника народів світу – через його вітання гітлерівської армії у перші дні після нападу Німеччини на СРСР, контакти з нацистськими високопосадовцями тощо (цьому присвячено багато історичної літератури³³). На нашу думку, велич подвигу таких людей, як Митрополит Андрей Шептицький, не потребує підтвердження чи схвалення навіть самою високою та поважною інституцією. Сам факт організації цілої системи допомоги жертвам нацистського геноциду силами церковної інституції, пасторська настанова до церковних ієрархів щодо спасіння сотень приречених на загибель євреїв перетворили Митрополита Андрея Шептицького на уособлення гуманізму в протистоянні людожерській політиці нацистів. Шевах Вайс, врятований разом із родиною під час Шоа українцями та поляками, колишній спікер Кнесету (парламенту) Ізраїлю та Посол Ізраїлю в Польщі, образно назвав А. Шептицького «українським Шиндлером»³⁴.

Для нас очевидною є необхідність поширення знань про духовний подвиг Андрея Шептицького. Цьому слугує, зокрема, постійна музейна експозиція в музеї «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» (місто Дніпро), присвячена великому українцю. Те, що така експозиція вперше в Україні створена саме в єврейському музеї, є свідченням того високого рівня духовності та праведності, якого досяг Андрей Шептицький за свого життя, та впливу на людську, суспільну свідомість після завершення його земного шляху.

Отже, серед тих, хто надавав допомогу євреям, були представники різних верств населення та різних спільнот, які керувалися різними мотивами³⁵.

1. Було чимало випадків, коли члени подружніх національно змішаних пар, їхні рідні рятували євреїв як своїх родичів. Сюди ж треба додати українців, поляків та інших, які відчували романтичні почуття, кохання до своїх обранців – представників єврейського народу.

Хоча були й такі страшні випадки, коли матері видавали на смерть своїх дітей-«полукровок», або видавали своїх єврейських чоловіків та дружин. Тож тут маємо говорити про душевні якості людей-рятівників.

2. Колишні колеги євреїв по навчанню й роботі, сусіди, яких пов’язувало з євреями життя у довоєнні часи, допомагали через дружні почуття, товариські відносини. Були випадки, коли українці рятували тих євреїв, які колись їм надали допомогу у скрутні часи.

3. Українські підпільники та партизани інколи вбачали у допомозі євреям одну із форм Опору нацистському режиму.

4. Окремі люди, яких можна назвати нон-конформістами, та які не могли адаптуватися в суспільстві за панування нацистського режиму, через допомогу жертвам цього режиму намагалися протистояти насильству та таким чином психологічно самостверджуватися.

5. Християни, які рятували євреїв через свої релігійні переконання.

6. «Випадкові рятівники» – люди, які намагалися рятувати євреїв через раптовий душевний порив прийти на допомогу переслідуваним.

7. Були й корисливі мотиви надання допомоги євреям – намагання заробити гроші, отримати матеріальну вигоду від тих, кого рятували.

У цілому слід підкреслити, що на захист євреїв під час Голокосту на окупованій території України не виступила жодна українська політична сила чи воєнна організація. Також і радянський уряд, який володів інформацією про винищення євреїв нацистами, не довів її до відома єврейського населення³⁶. Не було декларацій, заяв, закликів до українського населення надати допомогу євреям ані з боку українського чи польського підпілля, ані з боку радянського уряду та підпорядкованим йому радянським партизанським загонам і радянському підпіллю. Це відіграло свою трагічну роль у величезній кількості загиблих українських євреїв, яких нараховується півтора мільйони чоловік з шести мільйонів усіх євреїв – жертв Голокосту.

Разом із тим, історія Другої світової війни містить не тільки жахливі сторінки масових вбивств, але й приклади опору геноциду та рятування. Жоден із тих євреїв, яким було врятовано життя в період Голокосту, не могли сподіватися на спасіння без допомоги, яку, ризикуючи власним життям і життями своїх рідних, надавали їм українці та представники інших народів нашої країни, які теж страждали від гітлерівської окупації.

Робота з дослідження феномену рятування євреїв України під час Голокосту є важливим науковим і моральним завданням, адже надає позитивні приклади людської поведінки за нелюдських умов війни. Це особливо актуально для України сьогодні, коли наша країна стала об’єктом російської інформаційної агресії з боку росії, складовою якої є використання неправдивих історичних міфів та стереотипів в антиукраїнській пропаганді, та повномасштабної збройної агресії російської федерації.

Ігор Щупак, Ph.D.,
директор Українського інституту вивчення Голокосту «Ткума»,
проректор з наукової роботи МГПІ «Бейт-Хана»,
член Ради директорів UJE (Канада),
член Міжнародної ради Освенцимської (Польща),
заслужений працівник освіти України

¹ Див.: О Праведниках народов мира. Яд Вашем. URL: https://www.yadvashem.org/ru/righteous/about-the-righteous.html.

² О Праведниках народов мира...

³ Щупак І. Українські рятівники євреїв під час Голокосту. Праведники народів світу : Довідник / ред. І. Я. Щупак; вступні статті – М. Ф. Маринович, І. Я. Щупак; упоряд. Є. А. Врадій, Д. В. Шаталов. Дніпро : Український інститут вивчення Голокосту «Ткума», 2016. С. 9–11.

⁴ Створена і продовжує створюватися картотека людей, розстріляних у різних місцях України в роки фашистської окупації. Всеукраїнська єврейська рада. URL: http://jadvis.org.ua/component/k2/item/405.

⁵ Нахманович В. Бабин Яр : місце пам’яті у пошуках майбутнього. Бабин Яр : Історія і пам’ять / ред. В. Гриневич, П.-Р. Маґочій. Київ : Дух і Літера, 2016. С. 327.

⁶ Праведники народов мира. Статистика. Яд Вашем. URL: https://www.yadvashem.org/ru/righteous/statistics.html.

⁷ Щупак І. Пам’ять і документи про рятування євреїв України в період Голокосту: між міфами та фактами. Проблеми історії Голокосту: український вимір. Науковий журнал. Дніпро : Український інститут вивчення Голокосту «Ткума»; ПП «Ліра ЛТД», 2019. Вип. 11. С. 164.

⁸ Див.: Прийнято Постанову «Про вшанування пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни». Верховна Рада України. URL: https://www.rada.gov.ua/news/Novyny/202593.html.

⁹ Державний архів Львівської області (далі – ДАЛО). Ф. Р-77, оп. 1, спр. 309, 366, 504, 592, 654, 661, 735, 758, 759, 791, 800 та ін.

¹⁰ ДАЛО. Ф. Р-77, оп. 1, спр. 1111.

¹¹ ДАЛО. Ф. Р-77, оп. 1, спр. 1358.

¹² ДАЛО. Ф. Р-77, оп. 1, спр. 791, арк. 20 зв.

¹³ ДАЛО. Ф. Р-77, оп. 1, спр. 851, арк. 26 зв.

¹⁴ ДАЛО. Ф. Р-77, оп. 1, спр. 735, арк. 6.

¹⁵ ДАЛО. Ф. Р-77, оп. 1, спр. 847, арк. 14.

¹⁶ ДАЛО. Ф. Р-77, оп. 1, спр. 847, арк. 14.

¹⁷ ДАЛО. Ф. Р-77, оп. 1, спр. 847, арк. 21 зв.

¹⁸ Ковба Ж. М. Людяність у безодні пекла. Поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки «остаточного розв’язання єврейського питання». Київ : Дух і літера, 2009. С. 200–201.

¹⁹ Див.: Оголошення «СС і Провідник Поліції в Дистрикті Галичина», Дрогобич, 9 березня 1944 р. (особистий архів І. Щупака).

²⁰ ДАЛО. Ф. Р-77, оп. 1, спр. 504, арк. 16 зв.

²¹ ДАЛО. Ф. Р-77, оп. 1, спр. 504, арк. 40.

²² ДАЛО. Ф. Р-77, оп. 1, спр. 504, арк. 20.

²³ Державний архів Запорізької області (далі – ДАЗО). Ф. Р. 1849, оп. 1, спр. 1.

²⁴ ДАЛО. Ф. Р-77, оп. 1, спр. 661, арк. 3.

²⁵ ДАЛО. Ф. Р-77, оп. 1, спр. 661, арк. 3.

²⁶ ДАЛО. Ф. Р-77, оп. 1, спр. 661, арк. 37.

²⁷ Альтман И. А. Холокост и еврейское сопротивление на оккупированной территории СССР. Москва : Фонд «Холокост», 2002. 320 с.

²⁸ Особистий архів І. Щупака.

²⁹ Щупак И. Я. Отношение украинского населения Запорожья к евреям во время войны 1941–1945 гг. Запорожские еврейские чтения. Вып. 1. Запорожье, 1997. С. 120–121.

³⁰ Щупак И. Я. Отношение украинского населения Запорожья к евреям во время войны 1941–1945 гг. Запорожские еврейские чтения. Вып. 1. Запорожье, 1997. С. 15.

³¹ Беркгоф К. Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою. Київ : Критика, 2011. С. 95.

³² Щупак І. Трагедія євреїв України. Національне питання в Україні ХХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси / ред. рада: В. М. Литвин (голова), Г. В. Боряк, В. М. Даниленко та ін. ; відп. ред. В. А. Смолій. Київ : Ніка-Центр, 2012. С. 419.

³³ Bociurkiw B. R. Sheptyts’kyi and the Ukrainian Greek Catholic Curch Under the Soviet Occupation of 1939–1941. Morality and Reality. The Life and Times of Andrei Sheptyts'kyi / eds. P.-R. Magocsi, A. Krawchuk. Edmonton : Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta, 1989. P. 101–123; Митрополит Андрей Шептицький. Документи і матеріали 1941–1944 / упоряд. Ж. Ковба; наук. ред. А. Кравчук. Київ : Дух і Літера, 2003. 313 с.; Редлих Ш. Митрополит Андрей Шептицкий и евреи в период Холокоста и Второй мировой войны. URL: http://www.cerkva.od.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=594&Itemid=87; Редлих Ш. Моральные принципы в повседневной действительности: митрополит Андрей Шептицкий и евреи в период Холокоста и Второй мировой войны. Проблеми історії Голокосту : науковий журнал. Дніпропетровськ : Пороги, 2006. Вип. 3. С. 85–104; Маринович М. Постать Митрополита Шептицького у нелінійному просторі історичного часу. Проблеми історії Голокосту : науковий журнал. Дніпропетровськ : Центр «Ткума», ПП «Ліра ЛТД», 2007. Вип. 4. С. 81–87; Щупак І. Митрополит Андрей Шептицький: особистість та символ в історії. Проблеми історії Голокосту : науковий журнал. Дніпропетровськ : Центр «Ткума», ПП «Ліра ЛТД», 2007. Вип. 4. С. 88–99; Чайка Т. Колаборація у «просторі смерті»: до осмислення моральної колізії Митрополита Андрея Шептицького. Проблеми історії Голокосту : науковий журнал. Дніпропетровськ : Центр «Ткума», ПП «Ліра ЛТД», 2007. Вип. 4. С. 100–113; Ковба Ж. Вплив митрополита Шептицького на вірних у часи Голокосту. Проблеми історії Голокосту : науковий журнал. Дніпропетровськ : Центр «Ткума», ПП «Ліра ЛТД», 2007. Вип. 4. С. 127–151; Щоденник Львівського гетто. Спогади рабина Давида Кахане / упоряд. Ж. Ковба (Серія «Бібліотека Інституту юдаїки»). Київ : Дух і Літера, 2003. 268 с.; Ковба Ж. М. Останній рабин Львова. Єзекіїль Левін. Львів; Київ : Дух і літера, 2009. 184 с. та ін.

³⁴ Шимон Редлих. Шептицкий отрицал расистское мышление (интервью профессора Шимона Редлиха журналу «Тыгодник Повшехны» (Tygodnik Powszechny)). URL: http://www.newswe.com/index.php?go=Pages&in=view&id=3690.

³⁵ Див.: Щупак І. Рятування євреїв під час Голокосту на території України (1941–1944 рр.) : монографія. Дніпро : Український інститут вивчення Голокосту «Ткума», 2020.

³⁶ Очевидно, це було зумовлено «інтернаціоналістською» складовою комуністичної ідеології, згідно якої в радянському суспільстві не виділялись окремі національні групи, що мали особливу долю за певних історичних умов. Разом із тим, той же «інтернаціоналістський» підхід не завадив радянській владі організувати масову депортацію кримських татар чи німців Поволжжя, коли це виходило із рішень сталінського керівництва СРСР.