Рафаель Лемкін народився на північно-західній околиці Російської імперії – у Волковиському повіті Гродненської губернії і був одним з трьох дітей, народжених Йосипом Лемкіним і Беллою, уродженою Померанц. Його батько був фермером, а мати – інтелектуалкою, художником, лінгвістом і студенткою філософії з великою колекцією книг з літератури та історії. Лемкін і два його брати (Еліас і Самуїл) багато дізналися від своєї матусі, яка навчала їх на дому, приділяючи увагу гуманітарним предметам. В результаті він вільно володів дев'ятьма і читав чотирнадцятьма мовами. Сім'я зберігала традиційний єврейський уклад, дитиною Рафаель ходив у Хедер, в шкільні роки брав приватні уроки «живого івриту» (і дуже любив цю мову, в результаті в 1926 р. видавши у Львові поему відомого єврейського письменника Х. Н.Бялика «Ноа і Маринка» в своєму перекладі з івриту на польську мову).

Ще в юності Лемкін приділяв увагу проблемі значення моралі для людства і темі звірств. Він цікавився загибеллю Карфагена, монгольськими навалами і переслідуваннями гугенотів. Лемкін, мабуть, натрапив на концепцію масових звірств, коли у віці 12 років прочитав «Quo Vadis» Генріка Сенкевича, зокрема уривок, де Нерон кинув християн левам. Про ці історії, писав Лемкін, «кривава лінія вела від Римської арени через шибеницю Франції до погрому Білостока». У своїх працях Лемкін демонструє переконання, яке було центральним у його мисленні протягом усього життя: страждання євреїв у Східній Польщі були частиною більшої картини несправедливості та насильства, що тягнеться протягом історії та світу.

У 1910-ті роки Лемкіни переїхали в повітове місто Волковиськ. Протягом Першої світової війни невелике господарство Лемніних знаходилося в зоні бойових дій. Сім'я закопала свої книги та цінні речі, перш ніж сховатися в сусідньому лісі. Під час боїв артилерійський вогонь зруйнував їхні будинки, все майно пропало. Брат Лемкіна Самуїл врешті помер від пневмонії та недоїдання, а сім'я залишилася в лісі.

Після закінчення місцевого ремісничого училища в Білостоці в 1928 Р.Лемкін почав вивчення лінгвістики в університеті у Львові (нині Україна), вивчав арабську і санскрит, але через рік перейшов на юридичний факультет.

Роки по тому він написав в «автобіографії», що в юриспруденцію його штовхнула справа турецького вірменина Согомона Техліряна, який убив при світлі дня в Берліні колишнього міністра внутрішніх справ Туреччини Мехмеда Талат (відомого також як Талат Паша), свого часу ініціатора і організатора масового винищення вірмен. Суд виправдав Техліряна на підставі «тимчасового затьмарення свідомості». Саме тоді Лемкін і задався питаннями» чому вбивство одного вважається злочином? Чому вбивство мільйонів вважається меншим злочином, ніж вбивство одного? Чому немає міжнародного закону, що застосовує моральні критерії у випадках знищення нації, раси, релігійної групи?» Пройде трохи більше десяти років, і юрист Рафаель Лемкін почне домагатися того, щоб з'явився міжнародний закон про покарання за геноцид мирного населення.

Навчався Рафаель Лемкін з перервами – у нього були різнобічні інтереси і молода людина шукала, де найбільшою мірою можуть бути застосовні його різнобічні таланти: курс філософії в Гейдельберзькому університеті; слухач в Берлінському університеті; вивчення французької мови в Парижі. У 1926 р. він закінчив Львівський університет зі ступенем доктора правознавства і в тому ж році перебрався до Варшави, щоб спеціалізуватися в кримінальному та комерційному праві. У 1927 р. він зайняв місце секретаря Варшавського Апеляційного суду, а в 1929 р. став заступником прокурора в Брежанському окружному суді, а потім у Варшавському окружному суді. Крім цього, він був секретарем комісії з кодифікації законів Польської республіки і представляв країну в Міжнародному комітеті з правових питань при Лізі Націй. Він також читав курс шлюбного права в єврейській семінарії, де навчали релігійним і світським наукам (і серед його слухачів був майбутній письменник Ісаак Башевіс Зінгер, лауреат Нобелівської премії з літератури 1978 року), і брав активну участь у створенні двох енциклопедій – 27-мітомної кримінального права (1933-1939) і однотомної фінансової (1936).

З початку 1930-х років політичний клімат у багатьох європейських країнах почав відчутно змінюватися. У Польщі уряд відмовився дотримуватися договору про права національних меншин, прийнятого на Паризькій мирній конференції 1919 року та гарантованого Лігою Націй. У Німеччині почалося переслідування євреїв.

Ймовірно, в цій атмосфері у Лемкіна і виникла думка про необхідність законодавчим шляхом запобігти гоніння, засновані на расових і релігійних принципах. До конференції з уніфікації кримінального законодавства, запланованої на 14-20 жовтня 1933 р. в Мадриді, Лемкін приготував доповідь, в якій пропонував розглядати в рамках міжнародного законодавства два види злочинних акцій, що практикуються в багатьох країнах, а саме варварство, формами прояву якого є різанина, погроми та/або економічна дискримінація етнічних, соціальних або релігійних груп; і вандалізм, що виражається у знищенні або розоренні культурних і художніх цінностей.

У традиціях часу текст доповіді опублікували задовго до початку конференції французькою, німецькою та англійською мовами, і майже негайно ж Лемкіну передали по телефону, що міністр юстиції Польщі радить йому не бути присутнім на Мадридській конференції. Слідом з'явилася стаття в «Газеті Варшавській», яка звинувачує Лемкіна в навмисної образі німецького народу, в той час як польські дипломати працюють над підписанням з Німеччиною пакту про ненапад. У відповідь Лемкін опублікував у жовтневому номері Львівського журналу «Голос права» – єдиному правознавчому органі країни – текст своєї невдалої доповіді польською мовою. На жаль, обговорення доповіді на конференції не відбулося.

Будучи звільненим з державної служби, Лемкін відкриває юридичну практику, але проіснувала вона не довго. Як тисячі біженців з окупованої нацистами і більшовиками Польщі, Рафаель Лемкін знайшов тимчасове укриття в Каунасі, в той час столиці ще ніким не захопленої Литви. В кінці 1939 р. він отримав запрошення читати курс з міжнародного фінансового права в Стокгольмському університеті, а разом з ним і робочу візу до Швеції.

На початку 1941 р. Лемкіну запропонували місце професора в юридичній школі університету імені Дюка (штат Північна Кароліна, США). Отримавши радянську і японську транзитні візи (вся Європа вже була під Гітлером), він проїхав весь Союз від Ленінграда до Владивостока, перебрався до Японії, на японському пароплаві перетнув Тихий океан і прибув до Нового Світу в квітні 1941 року. У цей рік Лемкін встиг завершити розпочату ще в 1932 році у Варшаві спільну роботу з професором Макдермоттом по виданню англійською мовою польського Кримінального кодексу і опублікував кілька статей з криміналістики. Але найбільше часу він приділяв своїй «колекції» - нацистським декретам і постановам, введеним на окупованих і анексованих землях. Він почав їх збирати ще в Польщі, Литві та Швеції і продовжував поповнювати в 1941-1942 рр. в Америці. Впевнений у їх постійній цінності, Лемкін подав ідею створити документаційний центр окупаційних декретів у Бібліотеці Конгресу.

Його книга «Правління держав осі в окупованій Європі. Закони окупації. Аналіз правління. Пропозиції щодо відшкодування завданих збитків» (англійською – «Axis Rule in Occupied Europe: Laws of Occupation, Analysis of Government, Proposals for Redress») з'явилася в книжкових магазинах у листопаді 1944 р.

Влітку 1946 р. Рафаель Лемкін опинився в Німеччині, у складі групи, що інспектує військові суди, побував у таборах для переміщених осіб, зібрав нові докази геноциду (такі як викрадення дітей, насильницьке запобігання дітонародження). У серпні 1946 р. він виступив на конференції Міжнародної асоціації юристів у Кембриджі з доповіддю про необхідність вписати злочин геноциду в міжнародне право. Зустріли його пропозицію так само байдуже, як і на Мадридській конференції в 1933 р. у вересні 1946 р. Лемкін був присутній в Парижі на підписанні мирного договору між державами-переможницями і країнами-сателітами гітлерівської коаліції, де знову пропонував ввести в договір Положення про те, що організатори геноциду в кожній окремо взятій країні повинні нести відповідальність в рамках кримінального законодавства цієї країни. Але, на жаль, його не підтримали.

У Лемкіна залишалася ще надія на Нюрнберзький процес, де у виступах американських і британських державних обвинувачів не раз говорилося про «геноцид». Але Нюрнберзький трибунал діяв на підставі лондонського постанови, підписаної СРСР, Британією і США в День Перемоги над Німеччиною, яка обумовлювала, як вести післявоєнний суд над військовими злочинцями і які міжнародні закони до них застосовувати. Відповідно, Нюрнберзький трибунал виніс вироки за: 1) військові злочини, 2) злочини проти миру і 3) злочини проти людства. Про геноцид у вироку не згадувалося – цієї концепції ще не було в міжнародному законодавстві.

Такий результат Лемкіна засмутив, і, повернувшись до Вашингтона, він прийняв рішення: самому представити геноцид на розгляд ООН. У жовтні 1946р. ООН виповнився всього рік, організація перебувала в процесі зростання і формування та була готова почути багатьох про те, як забезпечити співпрацю у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру. Пізніше директор комісії з прав людини ООН згадував про Лемкіна: «ніколи в історії ООН ніхто індивідуально не вів подібну обробку делегатів ООН. Його можна було зустріти всюди ... і за загальним спостереженням, він користувався такими привілеями, яких ніколи не бувало у приватних осіб». Лемкін хоча і розмовляв з усіма, але спонсорів шукав не серед європейських країн, а в країнах Латинської Америки і далекої Індії. У підсумку спонсором пропозиції про геноцид виступила делегація Куби, а коспонсором – делегація Індії за масової підтримки більшості країн. 11 грудня 1946 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію, в якій геноцид був оголошений міжнародним злочином, і просила юридичний відділ ООН підготувати розгорнутий проект конвенції про попередження геноциду до наступної сесії Генеральної Асамблеї.

У травні 1947 р. генеральний секретар ООН Тригве Хальвдан Лі (норвежець) запросив Лемкіна і двох інших юристів-міжнародників, професора Доннедьє де Вабра з Франції і професора Веспасіана Пелла з Румунії, підготувати текст Конвенції про геноцид. Всі троє були знайомі з 1930-х р, більш того, Рафаель Лемкін вважав їх своїми наставниками, але спільна робота в Нью-Йорку давалася всім з великими труднощами. Обопільним було тільки рішення переписати основний матеріал про геноцид з книги і статей Лемкіна на цю тему. В іншому згоди не було. Наприклад, Рафаель Лемкін хотів включити в проект, крім фізичного геноциду, ще й культурний геноцид (тобто знищення або викрадення книг, культурних і релігійних цінностей, знищення національної інтелігенції, заборона на вживання рідної мови, вилучення дітей з переслідуваної групи і передача їх в інші групи населення), де Вабр і Пелла не приймали цієї концепції і залишали рішення за Генеральною Асамблеєю.

9 грудня 1948 р., на пленарному засіданні в Парижі Генеральна Асамблея ООН затвердила «Конвенцію про попередження злочину геноциду і покарання за нього» і запропонувала її всім країнам-учасницям ООН для підписання і ратифікації або приєднання. До жовтня 1950 року двадцять країн, які підписали Конвенцію, її ратифікували, і вона набула чинності 12 січня 1951 року.

Всі делегати ООН пам'ятали, що Рафаель Лемкін був ініціатором і головним пропагандистом цієї Конвенції. Куба вручила йому в 1950 р. найвищу нагороду країни – хрест Карлоса Мануель де Сеспедеса; Конгрес американських євреїв присудив йому в 1951 р. премію Стефана Вайза; ФРН нагородила його в 1955 р. орденом «За високі заслуги»; колеги-юристи в 1950, 1951, 1952, 1955 рр. висували його кандидатуру на Нобелівську премію миру. Але Лемкін був засмучений, тому що американський Сенат відмовлявся ратифікувати Конвенцію. Лемкін добре розумів, що без участі США вона залишиться неживою. І виявився прав: США ратифікували Конвенцію в 1988 р, і тільки в 1990-і вона стала застосовуватися на практиці: суд над організаторами геноциду хорватів і мусульман в Югославії і тутсі в Руанді.

Лемкін вважав своєю поразкою і те, що в Конвенції не згадувався «культурний геноцид». Він вважав, що в багатьох випадках «культурний геноцид» передує варварському винищенню етнічних, національних чи релігійних груп. «Культурний геноцид» повинен був отримати багатоаспектне висвітлення в книзі «Історія геноциду», над якою він почав працювати в 1950-е. У 1958 р. Рафаель Лемкін уклав договір з видавництвом і почав писати «автобіографію». Спогади його захоплювали, заряджали новою енергією, робота йшла швидко...і обірвалася миттєво – він помер від серцевого нападу 28 серпня 1959 ховала його єврейська громада Нью-Йорка: у Лемкіна ніколи не було своєї сім'ї. На його надгробній плиті вибиті слова:

«Доктор Рафаель Лемкін (1900-1959), батько Конвенції про запобігання злочину геноциду».

У 1989 році Рафаель Лемкінбув посмертно нагороджений премією чотирьох свобод за релігійну свободу.

Щороку рабинський заклик до прав людини (T'ruah) присуджує премію Рафаеля Лемкіна за права людини неспеціалісту, який спирається на його Єврейські цінності – бути лідером у галузі прав людини.

ПОГЛЯДИ РАФАЕЛЯ ЛЕМКІНА СТОСОВНО ГОЛОДОМОРУ («ВЕЛИКИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ГОЛОД»)

У 1953 році у своїй промові в Нью-Йорку Рафаель Лемкін описав Голодомор як частину «можливо, класичного прикладу радянського геноциду, його найтривалішого і найширшого експерименту з русифікації – знищення української нації». Далі він зазначає, що «українець не є і ніколи не був руським. Його культура, темперамент, мова, релігія – всі різні... Радянському Союзу був необхідний голод... якщо радянська програма повністю увінчається успіхом, якщо інтелігенція, священик і селянин будуть знищені [тоді] Україна буде мертва, якби кожен українець був убитий, тому що вона втратить свою культуру, свої вірування, свої загальні ідеї, які керували українцем взагалі та давали йому душу, коротше кажучи, зробили його нацією... Це не просто випадок масового вбивства. Це випадок геноциду, знищення не тільки окремих людей, а й культури і нації».

20 вересня 1953 року, в рамках акції протесту в Нью-Йорку, the Ukrainian Weekly повідомила, що «надихаюча промова на мітингу була виголошена професором Рафаелем Лемкіним, автором Конвенції ООН проти геноциду, тобто умисного масового вбивства народів їх гнобителями. Проф. Лемкін зворушливо відгукувався про долю мільйонів українців до і після 1932-1933 років, які загинули жертвами плану Радянської Росії зі знищення якомога більшої кількості з них, щоб зломити героїчний український національний опір радянській російській владі і окупації і комунізму».

20 листопада 2015 року стаття Лемкіна «Геноцид СРСР на Україні» була додана в російський індекс «екстремістських публікацій», поширення яких в Росії заборонено.

15 Вересня 2018 року українсько-канадський фонд громадянських свобод (www.ucclf.ca) і його прихильники в США відкрили першу в світі меморіальну дошку українською / англійською / івритом / ідиш на честь Лемкіна за визнання геноцидом Великого голоду 1932-1932 рр.

Євген Борінштейн – доктор філософських наук, професор.