Після закінчення Другої світової війни Румунія була однією з чотирьох країн, офіційно визнаних «союзницею гітлерівської Німеччини» за Паризькими мирними договорами 1947 року (поряд з Угорщиною, Болгарією та Фінляндією). Мирний договір з Румунією зобов'язував країну затримувати та залучати до суду людей, звинувачених у «воєнних злочинах та злочинах проти миру та людяності». Арешт та передання суду жандармів та співробітників інших репресивних служб режиму Антонеску, які вчинили злочини на окупованих територіях (загалом понад 20 тис. чол.), були б виправдані з моральної та правової погляду. Залучення до суду військових злочинців у Румунії доцільно оцінювати, виходячи з правових норм, встановлених Міжнародним трибуналом, який судив головних німецьких військових злочинців у Нюрнберзі.

Переслідування військових злочинців зрушило з мертвої точки лише навесні 1945 р., коли до влади в Румунії прийшов прокомуністичний уряд Петру Грози. 12 квітня 1945 р. було прийнято Закон № 312 «Про викриття та покарання винних у руйнуванні країни та воєнних злочинах». На підставі цього закону в травні 1946 р. судили І.Антонеску та інших головних румунських військових злочинців.

Бухарестський трибунал розпочався 6 травня 1946 р. і до 18 травня проходив у будівлі суду 7-го відділу на вулиці Штирбей Вода N108, де знаходилася резиденція Народного Трибуналу.

Звинувачення представляли: Ст. Стойкан – громадський обвинувач, голова Народного Трибуналу; К. Добріан – генеральний прокурор апеляційного суду м. Тімішоара, делегований обвинувач; Д. Сераку – громадський обвинувач 1 та 7 відділів Народного Трибуналу.

У Обвинувальному Акті наводилися жахливі факти найжорстокішого терору, розв'язаного режимом Антонеску. Про це свідчать документи – стенограми виступів та розпоряджень І. Антонеску на засіданнях Ради міністрів. Вже на початку війни криваві розправи були проведені в Яссах та Одесі, де було розстріляно тисячі мирних жителів. Терором була охоплена і територія між Дністром та Бугом, окупована румунськими військами. Наприклад, у телеграмі N5811 від 18 липня 1941 р., спрямованій усім префектам країни та коменданту табору ув'язнених у Тиргу-Жиу, наголошувалося: «Пан генерал Антонеску, керівник держави, віддав розпорядження, що всі євреї, які перебувають у трудових таборах, та воєн мають бути спрямовані на важкі роботи. Якщо хтось утік, розстрілювати кожного десятого». Особливу жорстокість виявляли наглядачі у Вапнярку, Жмеринці, Богданівці, Доманівці та інших таборах. У ході допитів обвинувачених та у виступах громадських обвинувачів та свідків неодноразово порушувалося питання про відповідальність режиму Антонеску за депортацію величезної кількості людей. Масові депортації населення, особливо євреїв, були постійним явищем у Румунії та на окупованих територіях.

Відповідно до частини п. 14 Рішення Народного трибуналу Румунії від 17 травня 1946 р. щодо засудження І.Антонеску та членів його уряду встановлено: «Пограбування єврейського населення, організоване урядом Антонеску протягом фашистсько-гітлерівського періоду, було названо «румунізацією». Вона реалізовувалася згідно з планом, визначеним низкою законів расистського характеру, мета якого — експлуатація євреїв до їхнього зубожіння. З 6 вересня 1940 р. до 6 грудня 1942 р. у євреїв було експропрійовано 486185 га сільськогосподарських угідь, 90625 об'єктів нерухомості та 1471 промисловий комплекс».

17 травня 1946 р. о 7 год. вечора у присутності обвинувачених голова трибуналу О. Войтинович у супроводі шести народних обвинувачів оголосив засідання трибуналу відкритим та зачитав вирок. Від імені трибуналу пресі було передано таке повідомлення: «Іменем закону Народний Трибунал Румунії одноголосно ухвалив засудити міністрів уряду Антонеску, військових злочинців та винних у лихах країни до таких покарань:

1. Іон Антонеску – засуджений до страти;
2. Міхай Антонеску – засуджений до страти;
3. Костянтин З. Василіу - засуджений до страти;
4. Костянтин Пантазі – засуджений до страти;
5. Еуджен Крістеску - засуджений до страти;
6. Георге Алексіану - засуджений до страти;
7. Раду Лекка – засуджений до страти».

Потім слідували імена відсутніх, але заочно засуджених до страти злочинців: Хорія Сіма, Костянтин Папанаке, Корнеліу Джеорджеску, Михайло Стурдза, Іон Протопопеску та Василя Яшинки. Інші 11 обвинувачених засуджено на різні терміни ув'язнення – 10, 15 та 20 років.

Лише 4 румунські військові злочинці були страчені (Іон Антонеску, Міхай Антонеску, Костянтин З. Василіу та Георге Алексіану), а ще сотні були засуджені до тюремного ув'язнення або примусових робіт.

Суд виніс також ухвалу про конфіскацію майна всіх засуджених на користь держави. Всім засудженим було надано право подати прохання про помилування короля Михая. Вони користувалися цим правом. Але нікого з засуджених не помилував король. І лише напередодні страти трьом із семи засуджених до смерті – К. Пантазі, Є. Крістеску та Р. Лекке – вищий захід був замінений на довічне ув'язнення.

Лише трохи понад 200 румунів було засуджено під час перших повоєнних судових процесів, проведених «Народними трибуналами». Трибунал Бухареста ухвалив вирок лише 187 людям. Однак після розпуску «Народних трибуналів» було більше судових процесів щодо воєнних злочинів та «злочинів проти миру». Румунія була єдиною країною у Східній Європі, яка ініціювала лише невелику кількість судових розглядів проти звинувачених військових злочинців.

Закон № 291 1947 року, виходячи з якого проводилися ці процеси, виключав страти. Він передбачав покарання від 15 років до довічного ув'язнення. Сотні високопосадовців і офіцерів були засуджені до довічного або тривалого ув'язнення, всі, хто не помер у в'язниці, були звільнені в період з 1958 по 1962 рік. На відміну від післявоєнних процесів у Німеччині, матеріали свідків не набули широкого поширення і здебільшого були закриті для доступу. Багато румунів «розглядали судові процеси як антинаціональний акт, спробу іноземців та їхніх помічників помститися румунам». Румунська громадськість не бажає знати про злочини, вчинені румунською армією, поліцією, цивільною адміністрацією на окупованих територіях СРСР.

Павло Козленко,
Голова правління Одеського центру дослідження Голокосту

Список джерел.

1. Ю.Обидін. Бухарестський процес над І.Антонеску, 1946
2. П.Шорников. Чи відбулося покарання румунських військових злочинців?
3. Румунія Яд Вашем. Електроний ресурс [https://www.yadvashem.org/ru/holocaust/lexicon/romania.html].
4. Клаус Кресс, Роберт Лоулесс, Oxford University Press, 30 листопада 2020 р., Необхідність та пропорційність міжнародному праву миру та безпеки , стор. 450
5. Сполучені Штати, Державний департамент, 1968 р., Договори та інші міжнародні угоди Сполучених Штатів Америки, 1776–1949 рр.: Багатосторонні, 1946–1949 рр., стор 405
6. Лісбет ван де Гріфт, Lexington Books, 2012, Забезпечення безпеки комуністичної держави: реконструкція примусових інститутів у радянській зоні Німеччини та Румунії, 1944–1948, сс. 111–112.
7. Міжнародна комісія з Голокосту в Румунії, Тувія Фрілінг, Поліром, 2005 р., Заключний звіт, Том 1 , стор.314